«Мамине взуття. Я доріс і тепер воно – моє». Історія Романа, який вижив під час удару по Вінниці, а його мама загинула

ЛЬВІВ – 35 операцій, ще вдвічі більше наркозу, довготривале лікування і відновлення у Німеччині, реабілітація, яка продовжується, – це майже трирічний шлях 10-річного Романа Олексіва зі Львова. Того фатального дня, 14 липня 2022 року, коли російська армія по 10-й годині ранку завдала три ракетні удари по центру Вінниці, там був Роман із мамою Галиною. Вони приїхали до дідуся та бабусі і якраз прийшли на огляд у медичну клініку. Роман вижив дивом.

Радіо Свобода розповідає його історію.

Російський підводний човен у Чорному морі випустив три ракети «Калібр» по центру мирного міста. Внаслідок удару тоді у Вінниці загинули 27 людей, серед них 3 дітей і також 29-річна Галина Олексів. Її син – 7-річний Роман – вижив. Хлопчик отримав 45% опіків тіла, 35% – були внутрішні опіки, настільки глибокі, розповідали лікарі, що місцями навіть досягали кісток. Обгоріло обличчя, верхні та нижні кінцівки, дихальні шляхи. У хлопчика був закритий перелом лівої руки та три ракетні осколки у черепі.

Дитину евакуювали з Вінниці у Львів, далі – у Дрезден (Німеччина). Він ходив зі спеціальною компресійною маскою на обличчі протягом двох років.

Сьогодні Роман Олексів у рідному Львові відвідує школу, займається танцями, музикою – це теж його реабілітація. Весною здобув перемогу на міжнародному конкурсі баяністів-акордеоністів InterSvitiaz Accomusic 2025. Тато Ярослав – композитор, баяніст, педагог, а мама Галина була акордеоністкою, викладачкою.

Родина Олексівих - Галина, Ярослав і їхній син Роман

Про мрії і реалії

«О, Боже, який ти став високий», – цими словами Романа зустрічає його фізичний терапевт. Та й розмір ноги у хлопця – вже 38. Таким був і у його мами. Роман показує, що взув мамині кросівки: «Мамине взуття. Я доріс і тепер воно – моє».

«Він вже виріс … Він каже, що як дорослі люди може у таких кросівках ходити. Виявляється, що він уже таки виріс», – продовжує тато Романа – Ярослав.

Батько розповідає, що з сином говорять про все, що хлопець пережив. Немає заборонених тем, ані запитань.

Ярослав Олексів, який є досвідченим педагогом, музикантом, композитором, знав, що потрібно з сином говорити про найважчі моменти, бо розумів, що колись настав би час і було б складніше про пережите говорити.

Остання світлина з мамою

«Зрештою, про те, що сталося, він вже дуже багато розказував, ще в перші роки. Перші пів року він кожний ранок починав розповіді, як це все відбувалося, як це все було. Мене не було там під час трагедії, а він перші пів року все виговорив. Він кожного ранку вставав близько п'ятої ранку і починав розказувати, що сталося, як вони заходили, як відбувся приліт ракети, як він вибирався», – розповідає Ярослав Олексів.

«Бабах – мене відкинуло в стіну. Я встаю, бачу що все горить, нічого не видно – видно лише світло вихід і я пішов вперед. Стрибав по каміннях, не чув лівої руки і правої ноги. Я трішки йшов, трішки повз, трішки сідав. Так і дійшов», – розповідав про той жахлививй день Роман Радіо Свобода у 2023 році.

Щирі розмова про важке

Якщо пригадує якісь нові подробиці, то сьогодні це все переосмислюється по-іншому. Відвертість Романа і цілковита довіра з батьком виліковують хлопця.

«Якщо говориться вже не вперше, то йому легше про це казати і він каже спокійно. Так само розмови про маму: якщо постійно говоримо про маму, то ми спокійно згадуємо, згадуємо гарні моменти, які у нас були. І це, навпаки, приємно. І для нього це такий, як якийсь промінчик тепла і згадки про маму. І це важливо проговорювати. Не можна просто мовчати. Ми постійно їздимо до мами на цвинтар, практично, через день там буваємо. Він приходить, ставить свічку, посидимо трішки і їдемо додому. Тобто, це наше таке життя, без приховувань», – зауважує Ярослав Олексів.

Внаслідок отриманих травм Роман три перші дні провів у реанімації у Вінниці. У цей час тато розривався між похороном дружини і важкопораненим сином.

Романа перевезли у Львів, звідти у Жешув і літаком – у Дрезден. Перші місяці вони з татом жили у шпиталі. Операції, операції, операції. Адже у Романа були опіки 3 ступеня всієї голови і обличчя, рук і ніг. 45% тіла було уражене опіками по обидва боки тіла. День за днем, місяць за місяцем, рік за роком – ішла боротьба за відновлення.

У спеціальній масці Роман ходив майже 2 роки

Протягом двох років дитина ходила в спеціальній компресійній масці на обличчі, яка допомагала захищати шкіру і запобігала утворенню рубців.

«На початку йому було незручно, маска була незрозумілою для нього. І з боку люди дивилися і не розуміли. Всім треба було пояснювати. І він мав звикнути до такого ставлення, до себе, у цій масці. Але згодом, коли пройшов час, звик і йому вже було навіть незручно, коли він без неї був. Але, коли її зняв, звичайно, йому стало легше, особливо влітку. Ми маску щодня знімали вечором, оскільки змащували обличчя кремами. Все тіло змащував», – розповідає Ярослав Олексів.

У Дрездені Роман відвідував школу, вивчив німецьку мову. Восени 2023 року повернувся з татом у Львів. Але невдовзі знову довелось їхати в Німеччину. І згодом повернувся додому.

«Він хотів повертатися з Німеччини, тому що там емоційно було ще важче. Тут він відчув спокій, щасливий. Любить школу, там у нього багато друзів. Ми можемо піти чи поїхати до дідусів і бабусь. Всі поруч, допомагають. І це для нього важливо. У нього тут сяють очі. Зараз треба йому трішки дати час відійти від цих операцій: 35 операцій і ще в два рази більше наркозів, які він отримав, це дуже багато. Дитина має насолодитися дитинством», – каже тато Романа.

Щодня ‒ заняття

У свої 10 років Роман дуже витривалий і життєрадісний. Каже, що навчання у Німеччині багато йому дало. Окрім вивчення німецької мови, він побачив іншу культуру, познайомився з новими людьми та й ознайомився з німецькою системою освіти.

«Коли я з української школи перейшов у німецьку, було якось дивно. Наприклад, ми ділимо по одному, а вони – по-іншому, як і множать. А потім приїжджаєш в Україну, робиш вже, як в Німеччині. Порівнюю з Німеччиною, але в Україні – набагато краще, тому що, наприклад, із кимось в Україні подружився, то вже твій друг.

Найчастіше у школі в Німеччині мене питали, що зі мною сталося. Якщо це дорослі питали, я пояснював. Якщо це маленькі діти, то не сильно вони на мене звертали увагу, тому що ще не розуміють. Питали, як у Львові, чи багато тривог, чи дуже небезпечно в Україні. Таких речей багато запитували», – говорить Роман Олексів.

Хлопчик любить читати, продовжує займатися музикою, грає на баяні, займається танцями. Це дуже добра реабілітація для рук і ніг. Тато, як професійний музикант і педагог, займається з сином і вдома.

«Фізично на баяні слід докласти зусилля і так само треба думати, тому що права рука треба думати, що грати, і ти ще заодно тягнеш, щоб звук був, щоб повітря йшло, і це так само мені добре на ліву руку. У мене з лівою стороною ніби все добре. Просто в мене був перелом і він зажив, там і штирі ставили мені і багато чого іншого. А з правого боку трохи гірше, тому що я не можу підняти стопу. І з правою рукою в мене так само пальчики, вони не можуть дуже сильно рухатися. Тобто, сили немає такої», – розповідає Роман.

Тому в нього продовжується реабілітація з фізичним терапевтом, відвідує він і плавання. Щоденний графік занять – досить щільний.

«Ми мусимо ходити на терапію, тобто відвідувати і танці, і музичну школу. Це є також для нього реабілітація. Все мусимо поєднувати. Він не може все витримати. Як доросла людина. Як і кожна дитина, хоче побавитись, відпочити, піти погуляти. Зараз почнуться канікули і ми поїдемо у Вінницю. Маємо у липні поїздку в Лондон, там буде презентація фільму про Ромчика і українських дітей, які постраждали від війни. Також ці поїздки для нього дуже корисні. Я дуже пильную його емоційний, психологічний стан», – каже Ярослав Олексів і жартує, що не кажуть, що Роман його син. А він – тато Романа.

На запитання, чого його за цей час, майже три роки, навчив син, відповідає:

«О, він багато чого навчив. Він завжди говорить не здаватися. Це його така коронна фраза. Він багато таких дорослих речей інколи говорить, що я навіть вражений, що він став такою дорослою людиною. Я його спочатку сприймав, як дитину, а зараз як справжнього свого друга, підтримку для себе підтримку. І ще він завжди на себе бере дуже багато обов'язків. У свої 10 років Ромчик дуже дорослий», – зазначає Ярослав Олексів.

Роман розуміє, що спілкуватись із журналістами, бувати на заходах це ще й його дитяча відповідальність, щоб розповісти світові про війну в Україну. Бо він один із багатьох українських дітей, які постраждали у російсько-українській війні, постраждали від російських обстрілів по містах і селах.

Роман мріє про канікули, щоб набігатися, поспілкуватися із друзями, помандрувати, мріє, що змайструє машину. А Ярослав Олексів мріє, щоб син був людяний, добрий, щасливий.

Сьогодні вже є пропозиції поїхати на лікування за кордон. Бо далі потрібно проводити пластичні операції, продовжувати реабілітацію.

За словами медиків, Романа доведеться оперувати до 18 років, тому що шкіра піддається процесу росту, а шрами не ростуть пропорційно і тому ці ділянки тіла потрібно лікувати і проводити корекцію, тобто лікувати за допомогою пластичних операцій.

Але при цьому дитина має відчувати дитинство, тішитись життю, трішки відпочити від лікарень і операцій, каже тато Романа, і його підтримка, цілковита посвята синові роблять дива.

14 липня 2022 року російські війська о 10:45 завдали масованого ракетного обстрілу по Вінниці. Загинули 26 людей, серед них троє дітей. Ще одна людина потім померла у серпні від отриманих поранень. Загалом ‒ 27.

Одна з будівель в центрі Вінниці, пошкоджених російськими ракетними ударами, від яких загинуло 27 людей, зокрема 3 дитини. Вінниця, 14 липня 2022 року

За повідомлення Офісу генпрокурора, станом на 26 травня в Україні 630 дітей загинули і 1960 отримали поранення різного ступеня внаслідок збройної агресії Росії.

Найбільше постраждало дітей у Донецькій ( 645), Харківській ( 492), Херсонській ( 208), Дніпропетровській (242), Київській ( 146), Запорізькій (181), Миколаївській (119), Сумській (139).

Пошкоджений візочок 4-річної Лізи Дмитрієвої, яка загинула від російського ракетного удару по центру Вінниці, 14 липня 2022 року

Лише одного дня ‒ 25 травня 2025 року:

• внаслідок обстрілу міста Коростишів Житомирської області загинули троє дітей: два хлопчики віком 8 та 17 років, дівчинка віком 12 років, а також травмовано 14-річного хлопчика;
• внаслідок обстрілу Харкова постраждав 14-річний хлопчик;
• внаслідок обстрілу населених пунктів Київської області травмовано вісім дітей: дівчатка віком 10, 13, 17 років, хлопчики віком 8, 10, 11, 13 років;
• внаслідок обстрілу Миколаєва травмовано 17-річного хлопця.

Після ракетного удару по Вінниці у 2022 році російська сторона тричі змінювала свою версію щодо причин атаки.

Україна називає цей удар воєнним злочином Росії.